Після виснажливого моціону та перенасичення від кількості нових вражень, ми практично миттю заснули й прокинулися якраз до сніданку. Їжу в індійських селах найчастіше готують на вулиці. Чоловікам, як це зазвичай прийнято й у нас, у процесі приготування відводиться почесна роль суворих і поважних спостерігачів.
Пізніше виявилося, що до паранормальних явищ ця команда жодного стосунку не має. Усе прозаїчніше — вони просто кроплять чайні кущі, щоб їх не їли всілякі жучки. Так що майте на увазі, що не весь чай такий вже екологічно чистий.
Дорога тягнеться майже на краю гори, і нам відкриваються приголомшливі види.
Машин у цьому районі проїжджає небагато, тому слони їх не бояться і частенько виходять до дороги. До речі, про це повсюдно попереджають таблички. Але зупиняти машину, а тим паче виходити з неї ніяк не рекомендується. Хоча б тому, що мама цього милого слоненяти ваші дружні маневри може трактувати зовсім інакше.
На іншому кінці парку також є пост — він знаходиться в іншому районі, тому, згідно з індійськими гостинними традиціями для туристів, і правила тут, звісно що інші.
Тут ми вперше зіткнулися з проявами «двоходової» індійської корупції. Її короткий і хитромудрий зміст такий: в’їзд безкоштовний, а виїзд — платний. Потрібно заплатити за фотографії павича, буйвола, слона й будь-якої іншої живності, а що ви там нафотографували, дядько у формі обов’язково зажадає подивитися. Щоб не нашкодити кар’єрі охоронця, ми не стали давати йому хабаря під час виконання службового обов’язку, а просто розвернулися і поїхали назад на «безкоштовний» КПП.
Трохи освіжившись, ми подалися у зворотний путь. На сьогодні це все, а завтра (точніше — наступного разу) ми з новими силами вирушаємо до індійської Венеції.