Перебуваючи під враженнями від подій на нашій Батьківщині (мова про події на Майдані 2014 року) нас зацікавили висловлювання про американську поліцію. Про те — як вона розганяє протести, жорстко затримує злочинців і вся із себе така сувора. Особливо часто в цьому контексті згадують акцію «Захопи Уолл-стріт» (2011) і тодішні дії правоохоронців. Загалом ми подумали — якщо вже приїхали до Америки, то чому б на роботу місцевої поліції не глянути особисто, без допомоги й посередництва невідомих людей з дивними нікнеймами.
Ми не хочемо критикувати або аналізувати дії наших правоохоронних органів, просто розповімо, що побачили й дізналися у простих американських поліцейських. І ще порівняємо кілька нюансів, які нам особисто видались важливими.
Передісторію розпочнемо з Нью-Йорку, який є одним з найроззброєніших міст США, незважаючи на Другу поправку Конституції, що гарантує кожному громадянинові США право на самооборону. Купити зброю тут не так просто — задля цього спочатку потрібно отримати ліцензію на зберігання і носіння. І частенько це доводиться робити через суд.
Як сказали нам місцеві поліцейські, вони знають чимало хлопців, які обрали цю професію саме за можливість носити зброю. Але зброя — далеко не головна причина. Працювати на державу у США — престижно. Річ не в заробітку, він у поліцейських за місцевими мірками невеликий — починається з 40.000 доларів на рік. Для Нью-Йорку це взагалі майже на межі бідності. Річ у соціальних гарантіях, якими забезпечується поліцейський. Особливо варто відзначити безкоштовне довічне медстрахування. І не просто медстрахування, а повний пакет для усіх членів сім’ї. До речі, страхування розповсюджується не тільки на нинішню родину, але й на попередню, якщо така була. Логіка проста — щоб не було спокуси брати хабарі для сплати аліментів.
Поліція Нью-Йорку також вважається однією з найжорсткіших у США. Коли ми запитували в місцевих, що вони думають про свою поліцію — найчастіше ми чули щось таке: «вони удають із себе занадто крутих хлопців». І дійсно, нью-йоркські поліцейські запросто їздять на червоне світло, паркуються там, де їм заманеться, переходять дорогу в недозволених місцях — самі бачили це на власні очі, загалом поводять себе як середньостатистичні міліціонери. Але хоч би там що було, усі опитані нами зазначили, що довіряють поліції і розраховують на її допомогу в будь-якій ситуації. Чи то пошук зниклої собачки, поломка машини або вилов місцевої чупакабри. Ступінь довіри сягає 60%. До речі, у нас цей показник коливається на рівні 7%.
Загалом усі поліцейські, з якими ми спілкувалися, були дуже привітними. У нас навіть зовсім зник комплекс «звернутися із запитанням до служителя правопорядку». Тепер у кожному місті, за потреби, аби дізнатися про якісь місцеві трюки, де дешевше поїсти, що подивитися, куди ходити, а куди не варто, ми вирушаємо на пошуки копів. Коротше кажучи, напис на машинах «захищати і служити» — це не розводняк, це реально працює.
Далі мова піде про 1-у дільницю департаменту поліції міста Міннеаполіс.
Усе розпочалося з того, що ми зустріли ось цих двох чарівних офіцерів. До речі, звання офіцер тут присвоюється усім людям, які вступили на службу. А ще дуже зручно, що ти знаєш як можна звернутися до будь-якого поліцейського — «офіцер». До речі, одразу й без надмірних роздумів ми не пригадали якогось уніфікованого звернення до наших рідних міліціонерів, лише — «вибачте», «пане міліціонер» і «а ви не підкажете».
Слово за словом, ми розговорилися і майже ненав’язливо напросилися на екскурсію до відділку.
Наступного ранку ми відправились здаватися.
Зліва від входу знаходиться конференц-зала. Тут проходять зустрічі начальства із громадянами. Якщо в районі не спостерігається розгул злочинності, то конференц-зала виконує функції зали очікування.
Схоже на те, що про наш візит забули попередити й поява камери викликала невелику напругу, хтось навіть потягнувся до пістолета.
Але ми встигли вчасно відрекомендуватися, мовляв, ми не терористи, а лише туристи з України і вже за декілька хвилин доброзичливі стосунки повернулися на круги своя:
На папірцях — зведення подій за попередню зміну.
Сержант готує необхідні матеріали і розповідає, хто де повинен патрулювати і чим займатися. Також, як і офіцер, сержант — не звання, а швидше — посада. Сержантом не можна стати за вислугою років, для цього доведеться складати іспити, але не раніше, ніж через 3-5 років після початку служби. Те саме і з лейтенантом, капітаном тощо. Тільки там ще знадобиться вища освіта.
Засідання добігає кінця і поки дядьки не встигли порозходитися, ми запитали, чи чули вони про крутих хлопців із Нью-Йорку і з чим ця крутість може бути пов’язана. На наш подив, у них знайшлася дуже цікава й логічна відповідь. З’ясувалося, що у американських поліцейських є три стилі несення служби — залежно від типу населеного пункту, етнічного складу населення і ресурсів. Фривольно ми перевели їх як: вартовий, законник і служитель. Так от, хлопців із Нью-Йорку можна віднести до законників, які поводяться нарочито жорстко, генерують велику кількість арештів і затримань. Зазвичай це трапляється у великих містах зі змішаним соціально-економічним складом.
Оскільки екскурсоводам виділили на нас тільки годину часу, довелося поквапитися. Починаємо нашу екскурсію.
У кожній дільниці є тренажерний зал:
Усім відома, сподіваємося — тільки за фільмами, кімната для допитів. Розташування стільців стандартне — посередині підозрюваний, по боках — поганий і хороший поліцейський.
Ізолятор тимчасового утримання. Ми не стали видавати секрети, що в нас він найчастіше називається «мавпівником», або точніше мовою оригіналу «обезьянником», тому що до кінця ще не усвідомили усіх рамок і масштабів місцевої толерантності:
Кімната відеоспостереження за містом.
Суть цього дійства наступна: спеціально натренований співробітник сидить і стежить за усіма муніципальними камерами. Якщо він бачить, що десь в місті чиниться зло або несправедливість, то повідомляє про це на загальну лінію і найближчий патруль поспішає на допомогу. Ще одне важливе завдання — пошук відомих злочинців, тобто тих, хто перебуває у розшуку. Бачите, справа на стіні висять їхні фотографії та короткі характеристики із попереднього місця роботи. На наше запитання, мовляв а чому б не автоматизувати цей процес, нам відповіли, що таке буває тільки в серіалі CSI, а у житті — це порушення privacy і, до того ж, технічно — дуже дорого.
Йдемо далі. Ось такий вигляд має робоче місце детектива. Тільки детективам дозволяється ходити в цивільному. Наш детектив уже скинув шкіру поліцейського й розчинився у натовпі, тепер його не впізнати:
З ним, чи то пак, начальством, ми зіткнулися в коридорі й воно було зовсім не в курсі того, що на його дільниці розгулюють туристи із фотоапаратом і трьома об’єктивами. З’ясувалося, що два звичайних офіцери просто не стали турбувати свого начальника такими дрібницями, мовляв привели й привели, що тут такого. Дійсно — нічого, привіталися, розговорилися, що забули сфотографувати.
Ще один поліцейський транспортний засіб — велосипед. Не будемо стверджувати, що такий гараж є в кожній дільниці, але у цій був:
За кожним велосипедом закріплений поліцейський, про це свідчать наклейки на рамах.
У 1-й дільниці розташувалася майстерня і сюди на ремонт звозять залізних коней з усього міста:
До речі, поліцейська хвиля тут відкрита, є навіть додатки для телефонів. Якщо виникне бажання, можете слухати усе, про що говорять поліцейські в Міннеаполісі — з будь-якої країни світу.
Ще один міф про американську поліцію — це супер фінансування. Власне, такого поняття як поліція США, тут не існує взагалі. У кожному штаті й великому місті — своє незалежне поліцейське управління, уніформа, набір спецзасобів, правила та фінансування. До прикладу, якщо ви 15 років прослужили в Міннесоті й дослужилися до лейтенанта, а потім вирішили переїхати до теплішого містечка, наприклад до Майамі, то доведеться починати все спочатку — знову ставати простим офіцером і патрулювати вулиці. Так от, про фінансування — у кожному штаті воно різне, є багаті управління, є і бідні. Десь можуть витрачатися на дрібниці, а десь і на комп’ютери грошей не вистачає. Яскравий приклад — відомий серіал «Прослушка» про поліцейське управління Балтімора.
В управлінні Міннеаполісу, на перший погляд, з фінансуванням усе гаразд, але на деякі ґаджети все ж не вистачає. Цей навушник офіцер Лісхолмс купував за свої, каже віддав 100 доларів. Звичайні ж рації видають безкоштовно.
У кожній машині є комп’ютер зі сканером ID. На лобовому склі висить відеокамера, яка знімає всі дії поліцейського й деталі правопорушення, тому перевищення швидкісного режиму тут практично не оскаржують, все фіксується на відеозаписі. Але вартість штрафу можна зменшити у два-три рази, якщо домовитися із прокурором — офіційно, не потрібно давати хабарів.
Задні сидіння не дуже комфортні, пластикові та без оббивки. Так злочинців легше запихати — щоб і по велюру не надто ковзали і, в разі чого, на хімчистку не треба витрачатись. Щоб доставити правопорушника в цілості й схоронності, його обов’язково потрібно пристібнути ременем безпеки, а то ще до суду подасть:
Американським поліцейським офіційно дозволено мати другу роботу. Інше питання — коли вони можуть встигати цим займатися, адже на державу все одно потрібно відпрацювати 40 годин на тиждень (ну або 20, в поліції є вакансії на півставки). Найпопулярнішы професії — охоронець у барі або регулювальник на автостоянці, для цього можна навіть використовувати поліцейську форму й машину, але за попереднього схвалення начальства. Зазвичай цим займаються молоді офіцери. У співробітників, які відпрацювали більше 5-ти років, уже непоганий місячний заробіток, ну хіба що потрібно виплачувати якийсь жорстокий кредит.
На цьому наша година часу добігла кінця, продовжувати ми не стали. Тому вирішили поставити кілька останніх запитань. Найважливіше, на нашу думку — чому американські поліцейські не беруть хабарів. Настільки принципові? Наші знайомі сказали, що оскільки вони звичайні офіцери, то в них немає можливості заробляти на хабарах великі гроші, їм їх просто ніхто не запропонує. А спокушатися дріб’язком за перевищення швидкості або хуліганство — немає сенсу, тому що через додаткові 50-100 доларів вони можуть втратити значно більше — соціальні гарантії і хорошу пенсію. Ну й посадити можуть. Тому справа тут зовсім не в менталітеті чи національних особливостях — просто держава пропонує більше, ніж може дати отримання дрібної винагороди. Така собі прагматична ринкова конкуренція.
І звичайно ж, ми не могли не показати відео з Майдану і не задати пару політичних питань. Найперше, нам сказали, що в Міннеаполісі не використовують гумових батонів (з’ясувалося baton — це англійською — поліцейський кийок, ми цього спочатку не знали і говорили «палиця»), чудове поле для гри слів, до речі, «дати батона», «всипати батоном» тощо. Замість гумових кийків поліція Міннеаполісу використовує залізні телескопічні, схожі на вудки. Нам сказали, що вони менш небезпечні, але наші знайомі не знали, що кийками «можна» бити по голові. По-друге, місцеві поліцейські не використовують гумові кулі — через ризик вибити око або нанести серйозні пошкодження. Натомість тут використовують мішечки з мідним дробом. Зору вони не позбавлять, але, кажуть, були випадки з переломами шиї, внутрішніми кровотечами й зламаними ребрами. По-третє, у всіх офіцерів є нашивки із прізвищами і номерами дільниць, щоб у разі перевищення повноважень їх можна було легко ідентифікувати. Яскравий приклад — лейтенант Джон Пайк, який став меметичним персонажем після того, як із флегматичним виглядом поливав перцевим спреєм грядку зелених студентів. Деяким його товаришам по службі кілька разів навіть довелося змінювати місце проживання через величезний потік листів від «шанувальників».
Що ж до перевищення повноважень, то офіцери повідомили, що в Америці такі випадки бувають, але вони поодинокі, ретельно розслідуються, а поліцейські, принаймні, позбавляються роботи.
Якщо вести мову про самі протести, то поспілкувавшись з американцями, ми зрозуміли, що порівнювати Уолл-стріт і Майдан — зовсім неправильно. Наші суспільства перебувають на занадто різних соціальних рівнях. Нам бачиться, що в нашій країні мотиви Уолл-стріт багатьом можуть видатися дикими й незрозумілими. Грубо кажучи — люди бісяться із жиру, намагаючись притягнути суспільну увагу до «злочинів фінансової еліти» і закликаючи до структурних змін у економіці. А серед протестувальників — переважно молодь і борці за мир в усьому світі. Середньому класові ці протести були просто не цікавими, вони ситі й задоволені життям. У нас же в протесті беруть участь дуже різні соціальні прошарки, яких втомили злидні й нескінченне свавілля влади. Це не протест ситого суспільства, це протест людей, доведених до крайнощів. Можливо, наші демонстрації навіть правильніше буде порівняти з безладами 1992-го року в Лос Анжелесі, аніж із хіпстерським Уолл-стріт. Втім, тоді й наслідки були зовсім іншими.
На закінчення хотілося б навести декілька даних зі статистики. В Україні нараховується 358.000 працівників МВС, або 780 на 100.000 населення. До речі, у Росії ця цифра ще більша — 970 на 100 тис. населення. Загальносвітовий середній показник — 300 поліцейських, а за рекомендацією ООН — 222 на 100 тис. населення. У США статистична цифра становить 256 поліцейських на 100 тис. населення..
І ще така цікава деталь — під час реформи поліції в Грузії, її чисельність зменшилася у 4 рази (до 350 на 100 тис. осіб).