У свідомості пересічного телеглядача Індія нерідко асоціюється з такими стереотипами: на вулицях усюди брудно, на кожному кроці антисанітарія, багато бідних і бездомних, а корова — найкращий друг людини. Але, згідно з даними беземоційних світових макроекономічних показників, Індія входить у першу десятку країн, чия економка стрімко зростає. Також Індія — потужний експортер програмного забезпечення, фінансових та технологічних послуг.
Як же індійцям вдається поєднувати низький рівень життя зі стрімким розвитком технологій? Відповідь настільки ж проста, наскільки й незрозуміла людям зі стереотипним способом мислення на кшталт «якщо вже погано, то погано скрізь». Індія — країна найжорсткіших контрастів, і ці контрасти зустрічатимуться вам на кожному кроці — як у культурі, так і у природі. Але про все це нам ще тільки належить дізнатися, так що — вирушаємо!
Маршруту, як такого, у нас не було, були лише орієнтири. Першою контрольною точкою нашої подорожі стало місто Делі — на екскурсію столицею ми виділили 3 дні. Потім літаком ми повинні були відправитись на південь країни, звідки поромом мали б дістатися Шрі-Ланки. На все про все у нас було 3-4 тижні.
Початковий план маршруту:
1Підготуватись до поїздки дуже просто.
Віза. Вирушаючи до посольства, візьміть із собою паспорт, фотографію (майже будь-яку, головне, щоб її робили не вночі й не зі спини), копію першої сторінки закордонного паспорту та першу й другу — громадянського. А головне — 40 доларів готівкою, неміченими купюрами. Щоб спростити собі життя, на сайті посольства можна взяти форму, відразу її роздрукувати та заповнити (дуже заморочуватися не варто, якщо щось не те, то в посольстві виправлять). Візу, зазвичай, видають наступного дня (у день подання документів візу не видадуть, навіть за додаткові гроші). У посольстві бажано якомога більше усміхатися — відсутність карієсу і правильний прикус суттєво збільшують ваші шанси на отримання візи.
Квитки. Ми летіли дивитися країну, тому нам підходив будь-який варіант прямого перельоту з України. Таким варіантом виявився літак Київ-Делі вже збанкрутілої авікомпанії Аеросвіт.
Практично всі наші речі:
2Два рюкзаки (великий, щонайменше на 45 літрів, і міський) — при переїздах один складається в інший, а решту часу в маленький рюкзак можна складати цінні речі і завжди носити із собою.
Тепер, власне, перерахуємо увесь вміст наших рюкзаків.
Рушник. Бритва. Гель для гоління. Ватні палички. Туалетний папір. Вологі серветки. Гель антибактеріальний для рук. Активоване вугілля і фестал (антисанітарія антисанітарією, а це може знадобитись у будь-якій поїздці). Сонцезахисний крем. Зубна щітка і паста.
Пара трусів. Пара шкарпеток. Пара футболок, теніска, легка куртка. Джинси, шорти. Кепка. Спальник.
Гаманець із готівкою, також бажано мати при собі платіжну картку, як кажуть, про всяк випадок. Паспорт.
Читалка. Ноутбук. Фотоапарат. Запасний накопичувач для фотографій. Ліхтарик. Трояк. Телефон. Зарядки для кожного пристрою.
Чашка. Навісний замок. Респіратор на обличчя.
Полетіли! Перше місце призначення — Нью-Делі.
Насправді, Нью-Делі — це не окреме місто, а, точніше — район міста Делі, що є офіційною столицею Індії. Коротше кажучи, все непросто.
Делі. Вигляд згори:
3Прибуття. Вийшовши з літака, перше, що відчули — дивний запах, запах згару. Також на нас очікував цілий натовп індійців — чи то працівники служби безпеки, чи просто працівники, незрозуміло, але їх було дуже багато. Напевно, як нагадування про те, що населення Індії становить понад 1,2 млрд. людей.
У гейті аеропорту усюди килими:
4На паспортному контролі вам потрібно буде здати папірець — маленьку анкету, яку видають у літаку. Так от, все б нічого, але вам потрібно вказати адресу, де ви будете жити, тому краще заздалегідь запишіть адресу якогось готелю, бо потім доведеться запитувати у сусідів.
Паспортний контроль:
5Найперше ми вирушили міняти наші українські долари на їх індійські рупії. В аеропорту, як ми й очікували, курс виявився не настільки привабливим, щоб розлучитися з усіма нашими запасами. Тому ми обміняли лише частину грошей.
При виборі таксі доводиться робити нелегкий вибір між комфортом офіційних перевізників і колоритом неофіційних. Ми віддали перевагу колориту й сіли в індійський «Москвич» — в такий диво-транспорт спокійно влазить 6 осіб. Але якщо є велике бажання — можна пересуватися і групою з 7-и, 8-и, 9-и…
— It is my responsibility, — сказав наш новий знайомий:
6З майбутнім місцем проживання ми визначилися ще в літаку, з нами сидів приємний російськомовний індієць, який порадив райончик недалеко від центру, де можна зупинитися за прийнятну ціну. Ми заздалегідь не бронювали готель. Як ви вже зрозуміли, спонтанність і легкий екстрим — основні інгредієнти нашої поїздки. Саме так ми і сказали таксисту «Везіть нас у центр міста!».
Перший обман або народна індійська гра «Розведи білого».
Перший акт цієї вистави почався ще в таксі. Не ведіться на привітні питання типу хто ви, скільки будете в місті, куди потім та інші репліки, щоб відвернути увагу. Знайте, це все частина налагодженого механізму викачування грошей з довірливих туристів (як виявилося потім, це дуже поширена практика в Делі. Рикші й таксисти везуть, переважно, у «свої» точки — чи то в «найдешевший» готель, чи по крамницях для туристів.
Дорогою наш водій часто розмовляв телефоном, на місцевому, незрозумілому нам, діалекті. Як ми вже потім здогадалися, імовірно, попереджав своїх спільників про групу довірливих туристів з України. Через якийсь час, вивідавши всі наші плани й склавши психологічний портрет, пронирливий таксист почав розповідати про фестиваль, який триватиме 3 дні (саме стільки, скільки ми збиралися провести в Делі), а отже — всі готелі зайняті й житло в місті значно подорожчало. Також наш шофер сказав, що вночі працюють тільки державні («goverment», як він назвав) готелі. Соромно визнавати, але ми в це повірили. Коли ми приїхали в центр міста, на нас очікував ще один учасник вистави, який сам зупинив наше таксі й сказав, що тут всі вже сплять, а місць у готелях ніде немає. Це видалось трохи дивним, але ми й цьому не надали значення. Наш індієць запропонував нам «державний дешевий готель» — ну а чому б і ні, державний… дешевий… поїхали!
Привіз він нас у готель, з вигляду — не менше ніж п’ятизірковий. На тлі сусідніх будівель готель виділявся приблизно десь як Бентлі на Запорізькому автосалоні — мав реально недешевий вигляд. І тут почався другий акт вистави. Спочатку нам показали прайс — дуже красиво заламінований папірець, ціни в якому були від 4999 рупій за кімнату (100 баксів). Брати номер за такими цінами ми, звісно, не збиралися (оскільки планували переночувати за 5-10 доларів з людини) і задумались, що робити далі. Саме тоді до нас прийшло ніякове відчуття, що навколо діється щось не те. Працівники ресепшену, схоже, також відчули сум’яття у наших душах і миттю запропонували незначні знижки. Ціна все ще була «непідйомною» і… ми вирішили прогулятися до метро — єдине місце, де, як ми гадали, вночі мало б бути безпечно. Але воно було закрите і, як нам сказали (ох, ці спритні громадяни Індії), воно знаходиться далеко.
Перед входом у готель:
7Ми запропонували таксисту завезти нас назад до аеропорту, але він сказав, що в аеропорт без квитків нас не пустять. Звичайно, це була брехня, але акторської майстерності усім учасникам п’єси було не займати, і ми знову повірили (дійсно дорогою до готелю було кілька військових постів).
Ми потихеньку почимчикували від готелю (на дворі — 4-а година ранку). Таксист наздогнав нас і з окликами «ноу-ноу-ноу» запропонував безкоштовно відвезти до «державного інформаційного центру», де ми зможемо вибрати собі готель за прийнятною ціною.
Ми, як справжні туристи-неофіти, зраділи і, певна річ, що погодилися. Коли сідали в таксі, з готелю прибіг гонець із пропозицією ще однієї, останньої «студентської» знижки. Ціна із початкових 100-а знизилася десь до 15 доларів за ніч з однієї людини — вже краще, але ще задорого.
У супроводі регулярних розмов водія по телефону через певний час ми зупинилися біля «державного інформаційного бюро». Будівля, знову ж таки, зовні і всередині, мала дуже пристойний вигляд. Незважаючи на 4-у ранку, місцевий хлопець зразу почав намагатися продати нам тури в Агробу і якісь інші туристичні місця біля Делі. Врешті-решт, він видав нам адресу дешевого готелю і таксист з радістю погодився нас туди відвезти. Ціна була 17 доларів з номеру за цю та за наступну ніч, але виселитися ми повинні були до 8 години. Власне кажучи, 9 доларів за ніч.
Ще в таксі ми почали помічати до болю знайомі пейзажі, але на питання «Це випадково не той самий готель?», таксист вперто запевняв нас «Ні, інший!». Напевно, за розмовами він трохи підзабув дорогу і, о диво, — ми знову біля центрального входу того самісінького готелю зі 100-доларовими номерами. Але, ми врешті-решт, заселилися :) Настрій у наших готельєрів кудись зник, проте наступного дня повернувся, ніби нічого не сталося.
Кімнати за місцевими мірками виявилися непогані — хоч і не п’ять зірок, а десь зо три та й ті — індійські. Спали ми у своїх спальниках (як і перші дні в Індії). Зуби почистили водою з пляшки. Коли лягали спати, на годиннику була шоста ранку.
8Висновок. Ціну на готель ми скинули майже в 10 разів (араби, як відомі любителі торгуватися, на своїх східних ринках можуть нервово крутити цигарки від заздрощів). Заодно отримали корисний досвід, який у майбутньому нам дуже знадобився. Незважаючи на циркові вистави для туристів, індійці не відпускають потенційних клієнтів до останнього.
Прокинулися ми близько 12-ї години, зібралися і пішли на ресепшн за паспортами, які ми здали (в Індії під час поселення до готелю вимагають копію паспорту та інші дані), бо не було бажання заповнювати анкети. «Доброзичливі» індійці погодилися взяти всю паперову тяганину з документами на себе. І тут на нас очікував черговий сюрприз…