До Кочина ми прибули вночі. Звісно, що посеред ночі зразу вирушати насолоджуватися архітектурними пам’ятками й видами міста було б безглуздо. Безглуздо й нелогічно, але довелося — наші організми вперто відмовлялися засипати на голодний шлунок, тому наш загін дружно почимчикував на пошуки чогось їстівного.
На наше здивування місто не спало, точніше — спало не все. Опівночі ми навіть зустріли працівників, які самовіддано чистили каналізацію. Хоча ймовірно, що у зв’язку з постійною спекою (навіть вночі температура сягала близько 28 градусів) вони завжди працюють ночами. Відшукавши заклад з їжею і підкріпившись, ми врешті-решт відправилися відпочивати.
Наступного ранку, з новими силами, перебуваючи при пам’яті й у тверезому глузді, ми вирушили на вивчення Кочина — другого за кількістю населення міста в штаті Керала. Кочин розкинувся на березі Аравійського моря, а точніше — його великої гавані, яку називають озеро Вембанад. Місто розтягнулося вздовж узбережжя десь на кілометрів зо п’ятдесят і складається з материкової частини, півострова, одного великого острова й групи дрібних островів. Взагалі, карта місцевості тут цікава.
Кочин видався нам зеленішим ніж Делі. І машин на вулицях тут також поменше.
Усі натуральні добрива з каналізації стікають безпосередньо в озеро Вембанад. Отже, у місцевої муніципальної влади нема жодних проблем зі станціями аерації та очищення — все просто, практично і, найголовніше — економно.
Але в Кочині є й інші цікаві пам’ятки, а головною з них, звичайно ж, є Форт. Форт Кочин — це перше поселення європейців на території Індії. Форт виник у романтичні часи мореплавців і пошуків морського шляху до Індії. Його засновниками й першими поселенцями стали португальці. Свого часу тут навіть був похований Васко да Гама. Пізніше свої руки до розвитку цього району доклали голландці та англійці.
Найпростіший і найдешевший спосіб потрапити до Форту — скористатися водним сполученням, для цього вирушаємо в порт купувати квитки на річковий трамвай. Плата за проїзд символічна — всього кілька рупій. Капітан і команда перебувають на державній службі, а судно — у державній власності. Приватних перевізників ми не зустріли.
Зверніть увагу на касу: таких проявів статевої сегрегації ми раніше не зустрічали: хлопчики — наліво, а дівчатка — направо. До речі, велика червона табличка попереджає, що плюватися тут заборонено.
Ще одна важлива особа на борту — моторист, який відповідає за роботу двигуна. Все як у фільмах: капітан віддає команду «Повний вперед», а моторист смикає рубильник. Команди подаються за допомогою дзвінка, який приєднаний до мотузки, на іншому її кінці знаходиться капітан. Такі ж технічні ноу-хау можна побачити й в індійських автобусах.
Ще однією помітною і вражаючою пам’яткою міста можна назвати велетенські (до 20м завширшки) рибальські сітки, які тут називають китайськими. Місцеві жителі стверджують, що їх запровадили китайці, які приїхали до Керали у XIV-му столітті. Знайти китайські сітки неважко — це перше, що ви побачите, діставшись до Форту.
Повернувшись з Форту, ми виявили, що в нас зник один телефон, тому довелося відправитися на пошуки нового апарату й сімки. З вирішенням першого завдання питань не виникло, а от оформити вночі сім-карту виявилося трохи проблематично. Сімки-то ніби продають, а ось активувати їх можна лише у робочий час.
Дорогою на базу ми випадково забрели на якийсь індійський концерт. Виявляється, щось подібне в них відбувається щовихідні, і все на громадських засадах.
У наступних випусках читайте про знамениті індійські чайні плантації та про життя керальських горян.