Якщо згадати про план початкового маршруту нашої індійського подорожі, то можна помітити, що до фінальних титрів і напису The End відстань суттєво скоротилась.
Спочатку від берегів Індії до острова Цейлон ми хотіли добиратися на поромі. По відстані на карті видно — плисти усього нічого. Надія на те, що пороми курсують із частотою ледве не маршрутних таксі й ввела нас в оману. Все виявилося значно складніше. Річ у тім, що більш як 20 років на Шрі-Ланці йшла громадянська війна, а північне і східне узбережжя контролювалися повстанським рухом «Тигри звільнення Таміл-Ілама».
Щоб уникнути будь-яких інцидентів за участю мирного населення, всі пасажирські перевезення в Лакадському морі були припинені. Але війна скінчилася два роки тому і перед нашим приїздом навіть запустили пором з Тутікоріна в Коломбо з нехитрою назвою Scotia Prince. Щоправда, пізніше ми дізналися, що до політичних проблем додалися ще й фінансові — водне сполучення Індії зі Шрі-Ланкою знову тимчасово припинили через борги компанії-перевізника.
Ми вже почали вагатися, чи варто взагалі їхати до Тутікоріна й шукати міфічний пором. Ситуацію не змогли прояснити навіть самі жителі міста. Частина з них у листуванні в Фейсбуку стверджувала, що все добре і пором безперебійно ходить. Інформація від іншої частини була кардинально протилежною. Зрештою було прийнято рішення — відправитися в Тутікорін особисто й вже на місці все з’ясувати.
Наш автобус приїхав до міста вже вночі, і всі готелі в районі автовокзалу, наче на зло, були зайняті. У будь-якому іншому випадку ми б не особливо переживали, але нічний Тутікорін був незвично безлюдним, а із перехожих на нашому шляху траплялися хіба що зграї голодних бродячих собак. Після 30 хвилин поневірянь під пильними поглядами дворняг, ми все ж зустріли на вулиці рикшу, ба більше — відразу двох водіїв на передньому сидінні. Імовірно, ночами їм тут теж не особливо подобається. Об’їздивши кілька готелів і поборовши набутий синдром економності, ми все ж зупинилися за 800 рупій (16$).
І ось ми прибули начебто до місця наших пошуків. На в’їзді облаштований КПП з величезною кількістю автоматників. Періодично перед постом зупиняються вантажівки, пред’являють перепустки та в’їжджають на територію. Коротше кажучи — подібність із пасажирським портом дуже відносна.
Виходимо з таксі й вирушаємо на пошуки знавців англійської. Серед автоматників таких не виявилося, зате планку інтелігентності на належному рівні підтримав представник офіцерського складу. Добренько вгодований військовий нам суворо відповів: «Ноу феррі, ноу порт». В перекладі це звучить приблизно так: «Шановні гості, з технічних причин поромне сполучення між Індією і Шрі-Ланкою закрито. Ми приносимо свої вибачення, але на жаль, вам доведеться шукати інші транспортні засоби».
Англійський словниковий запас нашого рикші обмежувався лише цифрами і словом «порт». Він так і не зміг нам пояснити, що це за озера. Але зрозумів, що нас це зацікавило, тому зупинив своє таксі й повів проводити екскурсію.
Здогадатися неважко й без зайвих пояснень. Таким способом тут видобувають морську сіль. Зверніть увагу — робітники роблять на роботі абсолютно босоніж.
Розпрощавшись із нашими новими знайомими, ми вирішили трохи прогулятися містом. Оскільки з поромом у нас нічого не вийшло, довелося купити квиток на поїзд у Ченнай (найближчий аеропорт). А квиток на літак Ченнай-Коломбо (столиця Шрі-Ланки) був куплений у найближчому інтернет-кафе.
В місті є невелика колоніальна забудова — спадок від португальців, голландців і англійців.
На перший погляд Тутікорін може здатися дуже брудним і неприємним місцем, але саме тут ми уперше познайомилися з тамільськими індійцями — відкритими і приємними людьми. Наступна зупинка — Ченнай.